Крістофер Катрамбоне - засновник гуманітарної евакуаційної місії МОАС

В 2014 він купив корабель і рятував біженців в Середземному морі, але з 2022 розробляє систему евакуаціі поранених з фронту. І це допомога, яку наразі не змогла б самостійно надавати держава. Унікальний випадок, коли іноземець, підприємець стає філантропом і робить все для перемоги України і в першу чергу для життя її людей. 

На питання, чому не міг інакше, чому не живе своє життя деінде за кордоном, не будучи українцем, відповів нашому виданню так: 

На мою думку, віддавати себе іншим і дбати про інших — це справді християнські цінності. Але йдеться зовсім не про відчуття себе Богом. Вважаю, що суть у внутрішній емпатії.

Мені здається, ми забуваємо, що бути людиною — означає допомагати ближньому. І це, мабуть, одна з найпрекрасніших речей. У світі є так багато організацій, які готові ризикувати власним життям, аби врятувати кита чи якусь тваринку. Але що ж із людьми? Невже ми забули, що наш найбільший обов’язок — одне перед одним? 

Думаю, що іноді ми, як люди, не хочемо любити тих, хто поруч, настільки, наскільки мали б. Саме цього, здається, дуже бракує нашому світу. Тож я сподіваюся, що те, що ми робимо, надихає інших допомагати, піклуватися про інших і боротися за людей.

Думаю, є певне відчуття сенсу в тому, щоб дбати не лише про себе. Я повертаюся думками до того часу, коли заснував фонд. Це дуже проста історія.

Я добре проводив час і одного разу вирушив у круїз на яхті. Вирішив, що після багатьох років тяжкої праці буду просто насолоджуватися життям. Це було ще до того, як я заснував MOAS. Я був на яхті, як ви сказали, щось попивав, захоплювався моментом, і тоді ж побачив перед собою трагедію — людей, які страждали.

Тоді я подумав: хіба може бути кращий спосіб використати свій час, аніж допомагати людям, які цього потребують, поки я молодий і поки маю змогу щось зробити? Не просто сидіти без діла та  тішитися власною розкішшю, а віддавати себе іншим. 

Це той вибір, який у певний момент має зробити кожен із нас. І, мабуть, різниця, яку я помітив між собою та іншими філантропами, полягає в тому, що багато хто приходить до цього вже пізніше в житті.

Ви бачите багато людей, які, коли вже досягли всього, чого прагнули, лише тоді починають звертатися до філантропії. Вони починають допомагати іншим, бо бачать смерть на горизонті. Вони передбачають свій кінець і замислюються: а що вони насправді дали людству? Що вони зробили для інших, окрім самих себе? 

Про це існує багато історій — у будь-якій релігії, у будь-якій вірі, якої ви дотримуєтесь. І знову й знову повторюється одна й та сама думка: іноді буває надто пізно.

Я завжди пам’ятаю цю біблійну цитату: «Легше верблюдові пройти через вушко голки, ніж багатому ввійти в Царство Боже». Ця думка завжди дуже відгукувалася мені, адже це правда: заможні люди у світі, відверто кажучи, мають найбільші можливості впливати на страждання. І водночас іноді найважче для них — спрямувати свої зусилля, енергію та гроші саме на це.

І це дійсно так само складно, як провести верблюда крізь вушко голки. Тому ця історія по-своєму мені дуже близька, бо така самопожертва справді одна з найскладніших речей для людей, особливо в молодому віці.

Тому я присвятив останні дванадцять років свого життя гуманітарній роботі. Я щиро пишаюся тим, чого ми вже досягли, і з нетерпінням дивлюся в майбутнє — на те, що ще зможу зробити.