ТОЛЬКО ЧТО

2024.09.12

Український письменник розповів про всіх учасників Київської школи

Picture

На фото: Костянтин Коверзнєв і Василь Рубан у письменницькому ресторані "Еней", якого вже не існує

Письменник Костянтин Коверзнєв розповів "Збручу" про легендарних учасників Київської школи поетів.

"...Я не був учнем Вишенського в тому розумінні, скажімо, як Гварнері був учнем Аматі. Він не передавав мені ремесло, свої уміння, свій стиль чи ідеологію. І я не був епігоном Станіслава Вишенського, який, на словах, часто відмовлявся від «членства» у Київській школі. Поетично й естетично я від нього дуже відрізняюсь, бо фактично є анархістом, а він – поет-богоборець. До слова, я також не сидів ніколи за партою в Київській школі. Я належу зовсім до іншого покоління, - розповів Коверзнєв. - Але кожна зустріч із Вишенським перетворювалася для мене на літературне свято. Його розмови про мистецтво завжди були концептуальні. Він мені, тодішньому студентові, відкрив чимало імен з поезії, прози, живопису та музики. Починаючи з Новаліса, закінчуючи, скажімо, Емілі Дікінсон і Сереном Кіркегором. Сам він легко жонглював образами й метафорами Райнера Рільке, Оскара Вальда, «проклятих поетів» тощо для створення своїх концепцій.

Вишенський з натхненням розповідав про мистецьке життя Києва 60-70-х років, про художника Бориса Плаксія та екстравагантну Гаїну Коваленко. Якось я забрів до нього в редакцію і він познайомив мене з відомим композитором Валентином Сильвестровим.

Він відкрив мені нашого загадкового поета Григорія Тименка. Я 1996-го року зустрічався спеціально з Іваном Дзюбою, щоб той дав мені почитати рукописну збірку «Голос невидного», інша її назва «На вулиці мертвого сонця».

Навіть після смерті Станіслав Вишенський продовжував розширювати мої горизонти: на його похоронах я познайомився з перекладачем із японської мови Геннадієм Турковим, уже дорогою до Києва він розповідав про своє життя на Далекому Сході. Турков, на жаль, теж помер.

24 серпня 2024 року Станіславу Олександровичу могло б виповнитися 80 років.

Щодо інших представників Київської школи, то я з теплотою згадую Віктора Кордуна та Михайла Григоріва. Кордун товаришував із перекладачем Михайлом Москаленком і охоче розповідав про Сен-Жон Перса. Москаленко, до речі, перекладав моїх улюблених поетів Блеза Сандрара та Рене Шара. Одну зі своїх розмов із Віктором Кордуном я записав і видав у газеті «Молодь України». Григорів до мене був привітним і щирим, але не пам’ятаю, щоб ми колись з ним говорили про літературу.

Василь Рубан – вражав своєю потужною поетичною силою, яка йшла від землі. Він подарував мені свою чудову збірку «Химера» зі словами, що вона в нього передостання. Тобто я мав перейнятися цим фактом як виявом поваги від нього. З ним приємно було, як казав, по-моєму, сам Рубан, коли характеризував стосунки між київськими поетами, випити й закусити, а потім ще раз випити й закусити. Здається, за нульових років рідні не зовсім сприймали його як видатного письменника. Втім, до цього вже зараз байдуже, вони ж не відмовилися від нього під час кількарічного ув’язнення в совєцькій психотюрмі. А нині вони ним пишаються й у Лісниках центральна вулиця має назву Родини Рубанів. Рубан помер перед повномасштабним вторгненням, а його син, Віктор, загинув влітку 2022 року, захищаючи Україну. Рубан-поет міг би пишатися своїм сином.

Валерія Іллю я не знав. Він для мене, певною мірою, загадка. Його поезії хвалив поет-віртуоз і функціонер Микола Бажан. Натомість дисидент Василь Стус відзначав вірші Віктора Кордуна.

Серед живих залишилися Іван Семененко, Василь Голобородько та Микола Воробйов.

Семененко – чудовий верлібрист, я ним захоплювався, але при особистому спілкуванні на межі століть він справив на мене гнітюче враження, торочачи з якогось дива про масонську змову та потребу позбавити суспільство сороміцького потягу до сексу й припинити розмножуватися. Я вирішив, що краще насолоджуватимусь його поезією на відстані.

З Голобородьком, який був лідером свого покоління, ми мали довгу розмову, коли він тільки-но перебрався до Ірпеня. Це дозволило мені краще його зрозуміти як людину, бажаю йому добра. Погоджуюсь із Оксаною Забужко, що він гідний Нобелівської премії з літератури. До речі, він єдиний з усієї Київської школи, вірші якого широко перекладалися за кордоном.

Про Миколу Воробйова скажу лише, що його відданість поезії надихає".

Больше новостей из этой рубрики

Читайте Также

все новости из этой рубрики

Маразмарий

СТЕНКА НА СТЕНКУ