Легенду української поезії убили кагебісти

8 січня народився класик української літератури Василь Симоненко. 

Поет «гніву і любові» Василь Андрійович Симоненко (1935-1963) з’явився на світ у селі Біївці Лубенського району Полтавщини.

Дитиною пережив лихоліття Другої світової, повоєнний голод і холод.

Вчився на факультеті журналістики Київського університету ім. Т. Шевченка. Під час навчання працював секретарем в університетській багатотиражці, був учасником літстудії. Тоді ж почав писати вірші.

Після закінчення вишу – співробітник газет «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робітнича газета». За свою небайдужість та активну громадянську позицію всюди зазнавав цькувань з боку владних партійних структур.

У 1962 році Василь Симоненко разом з друзями віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був жорстоко побитий кагебістами. Відтоді він заслаб, а невдовзі й помер – у 28 років.

І хоча доля відміряла Симоненку вкрай мало, він вважається одним із найяскравіших шістдесятників, адже його поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху опору 1960-1970-х років.

Видання творів поета було заборонене протягом п’ятнадцяти років. Лише в 1981, з інквізиторським редагуванням вийшли його «Лебеді материнства». Але його поетичні шедеври – «Ти знаєш, що ти людина…», «Де зараз ви, кати мого народу?...» «Україні», «О земле з переораним чолом…» ходили у самвидаві, їх вчили і знали напам’ять.

Відтоді минуло чимало часу, і Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра.

Відчуваючи наближення кінця, Василь Симоненко нотував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо». Через п’ять місяців після цього його не стало.